Про їжу:-)

Нас занесло снігом! Це дуже класно і для Лондона незвично, коли можна грати в сніжки і їздити на санчатах ще до різдва. Але для мене це створює і певні неподобства. Ніяк не можу з'їздити в магазин на різдв'яні закупи (смішно, подумаєте ви, але в Англії немає поняття "зимова гума", бо тут сніг буває два дні на рік!). Так що я вкотре передивляюсь свій список і збираюся духом щоб проїхатися по замерзлим дорогам Барнету.

Користуючись нагодою розкажу про традиційне різд'яне меню, якого притримується напевно 90 відсотків англійських родин, які святкують Різдво (є багато таких, які не святкують в силу релігійних або інших переконань).

Цього року ми будемо приймати у себе родину Данкана тому я готую по всім правилам. Минулого року було майже по всім правилам - замість індички у нас був гусак.

Ось так виглядає традиційний різдв'яний стіл 25 грудня:

1. Запечена індичка

2. Печена картопля (хоча я не впевнена що я це правильно переклала - в англійські мові є два слова - baked and roasted - перша означає як наша запечена цілком картопля із шкуркою, друга - порізана, трохи обваляна у кукурудзяній муці, запечена на противні із гусячим або рослинним жиром, я роблю другий варіант)

3. Варена брюссельська капуста з горішками і беконом (або іспанською чорізо, або італійською панчеттою)

4. Тушкована червоноголова капуста зі спеціями

5. Запечений пастернак, морква, інші корнеплоди (не обов'язково)

6. Підлива (англійською gravy)

7. Stuffing - не знаю як це правильно перекласти. Дослівний переклад був би начинка, але це дуже загально. Насправді це м'ясний (а конкретніше сосисочний) фарш із зеленню, спеціями, хлібними крихтами - все запікається у різних формах, цього року буду робити у вигляді рулета

8. Клюквенний соус

9. Сосиски в беконі (просто накручуєш смужку бекону на сосиску і запікаєш)

10. Закуски: лосось копчений плюс хто що любить

11. Десерт: Різдв'яний пиріг (дуже солодка, вогка, ситна маса із сухофруктів і ягід, трохи тіста і алкоголю, все це декілька місяців настоюється), minced pies (пиріжки із майже тією ж самою масою із сухофруктів і ягід) із вершками (з додаванням коньяку).

Здається все. Хоча моя свекруха вегетаріанка і я маю придумати щось нем'ясне - типа якісь тартлетки з овочами. В Англії досить поширені "фальшиві" сосиски і гамбургери із сої або інших замінників. Я не фанат.

Все це треба приготувати більш-менш за 1,5 дні.

Побажайте мені успіхів!

А мне по фиг, а я здесь плаваю...

Сижу я вечерком и читаю новости дня, проверяю свой Google Reader, и вот неотвратимо передо мной встает парадокс. В то время, как все прогрессивное и не очень человечество (это я про Ахмадинеджада, иранского президента) бьет себя руками в грудь и во всю ратует за радикальные шаги по предотвращению глобальной климатической катастрофы (вне зависимости от того. считают ли они научные исследования в этой сфере профанацией или панацеей) в Украине, как на кладбище, стоит тишина.

Вернее мы во всю обсуждаем наш политический балаган, надвигающиеся выборы, снегопады и грипп, и ни слова о глобальном климатическом саммите в Копенгагене, где не на шутку сошлись клинки развитых и развивающихся стран о том, кто и сколько должен платить по "зеленым" счетам. Не понятно мне, может мы на другой планете живем? Нам что, умудреным чернобыльским опытом, нечего сказать миру об антропогенных факторах влияния на окружающую среду? Нас что, не заботит каким воздухом будут дышать наши дети и какую воду они будут пить? Абсурд!

Да нам просто по фиг, как впрочем и России, как красиво описано в этой англоязычной статье. Мы просто здесь плаваем, как та лягушка, и не обращаем внимания на рыбака, даже если в этом болоте скоро не станет воды, как в киевских артезианских скважинах...

Шок на дорогах

Сьогодні читаю новини на Кореспонденті – за останню добу в Україні сталося 536 дорожньо-транспортних пригод, загинуло 24 людини, ще 114 отримали тілесні ушкодження. Якщо помножити на кількість днів і поділити на кількість населення (оптимістично беремо 46 мільйонів), то виходить 19 загиблих на 100 тисяч населення. В Британії для порівняння ця цифра складає 5.81. Одна з вчорашніх пригод – водій не впорався з управлінням автомобіля і виїхав на зупинку на бульварі Лесі Українки. В результаті 6 людей отримали травми. Це просто як хроніка з місця бойових дій!

Найбільш резонансними завжди є пригоди за участю сильних світу цього, або їх близькими. Колишній київський мер Сан Санич є останньою високою фігурою, яка насмерть збила людину. Його наступник, пам’ятається, не поніс ніякої відповідальності за смерть пішохода під колесами свого авто декілька років тому. Ось таке правосуддя. Також загадково невирішеними залишаються справи доньки Суркіса, пасинка Фірташа та ін. Бо всім відомо, що результати розгляду справ вирішуються не на користь дійсно потерпілих, а на користь сторони, яка була щедрішою із Фемідою. Коли декілька років тому мене збили на «зебрі» біля власного будинку (слава богу не дуже сильно!) проблеми були не у головного винуватця, а у «вторинного» цапа-відбувайла, жінки-водія, яка була поряд.

Для контрасту наведу один факт. Зараз готується судовий розгляд справи Керівника партії лейбористів Великобританії і заступника Гордона Брауна – Харіет Харман – яку засікли за кермом із мобільним телефоном в руках. Вона не впоралась із трюком паркування і зачепила машину на узбіччі. В Британії великий скандал. Відчуйте різницю...

Southbank

Минуло більше тижня і я нарешті зібралася написати про свої культурні походи позаминулого тижня. 14 листопада ми з Данканом і друзями вже у другий раз ходили на концерт Майри Андраде. Це молода, дуже вродлива і дуже талановита співачка з Кабо Верде, яку називають нащадком Цезарії Евори. Перший раз ми її слухали в Sage у Ньюкаслі (або точніше у Гейтсхеді), коли я була на восьмому місяці вагітності. Данилові тоді сподобалося, мені також :-)

З того часу Майра стала «сімейним» хітом і ще випустила новий альбом ‘Storia, Storia’, пісні з якого в основному і співала на концерті у Royal Festival Hall (RFH). Це було фантастично, атмосфера була супер – повний зал заряджених позитивною енергією людей (на відміну від напівпустого залу в Ньюкаслі). Вона творила просто диво своїм голосом! Хоча слід відмітити, що Майра була лише на розігріві – головною зіркою був Роберто Фонсека, піаніст-соліст славнозвістної групи Buena Vista Social Club. Концерт проходив в рамках Лондонського джазового фестивалю. Фонсека теж був неперевершеним, але я надаю перевагу джазу з вокалом, ну що поробиш...

Всім рекомендую послухати Майру, тим паче її перший альбом є в Інтернеті, ну просто так, наприклад на Last.fm :-)

А наступного дня нас занесло у те ж саме місце, Southbank, частиною якого є RFH. Ось так завжи буває – то цілий рік не можеш потрапити в одне місце, а потім два дні підряд туди їдеш. Подорож слід сказати довгенька – 1,5 години машиною. Ми із ностальгією згадували відстані у Ньюкаслі...

Зустрілися з друзями просто прогулятися набережною Темзи (там чудові види на північний берег із Уайтхолом, Парламентом, Собором святого Павла і так далі). Південний берег у центральній частині міста насправді є своєрідним кластером культурних закладів, частина яких входить до комплексу Southbank, а частина, як то Лондонське око, Башта OXO або Тейт Модерн, є самі по собі.

У Тейт Модерн ми і зайшли. Спочатку на обід, де Данило вперше їв "свої особисті" макарони, а потім і на виставку. Там зараз відкрита експозиція Мирослава Балки, польського митця, влючаючи супер-інсталяцію Ящик темряви (Box of Darkness). Посеред тубрінного залу Тейт (тут колись була електростанція) стоїть величезний металевий ящик на сваях, я так думаю метрів 50 коже ребро. В середині, куди запрошують всіх бажаючих відвідувачів, повна темрява. Відчуття досить гострі, я до кінця так і не змогла дійти, просто не могла орієнтуватися де я (Данкан дійшов таки до протилежної стіни). Данило теж поривався, але ми вирішили що йому ще зарано для таких екстремальних емоцій:-) На створення цієї інсталяції митця надихнула історія Польщі у часи другої світової, а точніше її концтабори... Подивитись можна онлайн, це теж круто.

Ось такий вийшов культурний уікенд.

После паузы...

Да как-то родина не располагала меня к эпистолярным упражнениям. Я конечно в Англии обнаглела, на беспроводном-то интернете в любой точке дома. В Киеве нужно было сидеть на стульчике в углу одной комнаты – поближе к розетке. А Даниле до того стульчика было добраться раз плюнуть! Вот он в этой борьбе и победил.

Странно возвращаться в Англию в этот раз – путешествие не такое долгое (до Лондона ближе чем до Ньюкасла), людей в масках нет, да и истерии по телевизору тоже. Душа отдыхает, сердце расслабилось.

Да, признаюсь, вторая половина визита была полностью испорчена – под нее положити огромную свинью в виде гриппа. Все встречи накрылись медным тазом, мероприятия отменялись. Жару поддал и сломавшийся мобильный, с которым было утеряно 90% контактов (так что люди, пишите и звоните мне сами!).

С одной стороны я бывало сильно критиковала британскую медсистему, но после киевских кошмаров я готова поставить ей памятник. Хотя бы за то, что во время кризиса (типа эпидемия гриппа, которая на минуточку случается каждый год!), она не срывается на крик с плачем как базарная баба, а держит себя высоко и спокойно, как Раиса Богатырева на шоу Шустера. И по аптекам бегать не надо за лекарствами – всем хватит, потому что большинство по рецепту, а не по силе ног и рук, которые так нужны в наших очередях... И лимоны с чесноком не продают по заоблачным ценам, потому что дескать спрос превышает предложение. А когда грипп все-таки одолеет, доктор пропишет тебе Тамифлю бесплатно и ты купиш его в соседней аптеке.

Все, на этом про свиной грипп я заканчиваю. А то остапа понесет...

Україна базарна

От ми і вдома. Завжди приємно прилітати до Києва. Але цього разу якось все трохи депресивно. Я розумію – криза, грошей мало, роботи ще менше, процвітає підприємництво доби початку дев’яностих... Розумію, що треба абстрагуватися і концентруватися на позитиві. Але перші враження не проходять, їх чомусь не розбавляють щасливі моменти.

Насамперед мене з порогу вбив Бориспіль. Із колись елітно-гранітного, потім бізнес-доглянутого аеропорту-середнячка він перетворився та базар, причому не Бесарабку, а Юність. Зона прильоту – це балаган, де понаставляли якихось лотків-кіосків, де кількість нав’язливих псевдотаксистів перевищує кількість пасажирів і зустрічаючих, де зона паркування на центральній площі це просто вавілонська вежа якась. І ми ще претендуємо на статус регіонального хабу? Хіба що регіонального хаму...

Картина друга. Традиційно-домашній, тобто робочий підземний перехід біля кінотеатру Київська Русь. Там завжди жевріла якась сумбурна торгівля, але її масштаби завжди були невеликими і виглядало все пристойно. Зараз це вузьке підземне приміщення з двох боків напхане базарними будками із величезною кількістю товару – ні пройти ні проїхати.

Картина третя. У підземному переході на площі Перемоги з’явилися продавці дитячого одягу, прямо із парапету переходу. Раніше це була зона квітів і мобільних телефонів.

Коротше, всі торгуюсь, всі купують, і все на вулицях. Магазини і супермаркети знову стали доступні не всім, тобто небагатьом. І це сумно, бо мене почала переслідувати фраза «назад, у майбутнє».

Прикро те, що дивлячись на столичні ландшафти розумієш, скільки всього елементарного не зроблено у роки економічного зростання. А це означає, що у роки кризи до цього руки точно не дійдуть...

Ура корпоративным стандартам?

В силу характера своей профессии я десятки, а то и сотни раз слышала о необходимости перенимать стандарты частного сектора в предоставлении госуслуг - медицины, образования, социальной защиты и т.д. Самой приходилось философствовать на эту тему.

Спору нет, конкурентная среда стимулирует мозг и инициативу, а значит подталкивает качество все выше и выше, а стоимость все ниже (из экономтеории). Конечно не все можно «приватизировать», например армия или милиция в силу своей специфики не могут интегрировать законы рынка в свои стратегии и планы. Но с другой стороны, нельзя слепо принимать на веру золотые стандарты частников, даже если это большие корпорации.

В Англии у меня было много разных приколов, но два самых вопиющих случая полного пофигизма и пренебрежения случились во время «сотрудничества» с двумя корпорациями-крупняками – NPower, которая поставляла нам электричество в Ньюкасле и Sky, которая нынче снабжает нас опиумом для народа – телефон+телевизор+интернет.

В первом случае мы столкнулись просто с гигантской некомпетентностью - приходят технари читать счетчики и в результате выходит китайская грамота; считают по бизнес-тарифу, хотя ты явно просто проживаеш в квартире; не выставляют тебе счета по пол года, а потом требуют оплатить полторы тысячи фунтов «в кратчайшие сроки». Мужа моего довели до белого каления, так что он отправил им письмо на 5-ти страницах. Это была вершина гневного эпистолярного жанра J Пришло извинения и чек на небольшую сумму в виде моральной компенсации. Мерси. На новом месте мы взяли в провайдеры другую компанию и пока довольны (постучу по дереву).

В случае со Sky народ просто лохотронят - втюхивают пакет (хотя можете сказать не дети, могли бы прохавать), а потом всплывает масса неприятных моментов. Например, когда ты въезжаеш в дом, то там ничего не подключено, поскольку коммуникации «путешествуют» с людьми, а не закреплены за домом. Через неделю приходит дядя и избавляет тебя от одной тоски – отсутствия телевизора. Дети счастливы, родители тоже. Но дядя говорит, что телефон это совсем отдельная опера и предоставляется другой компанией – они придут через дней десять. А вы не знали? Ну да как же, это ж стандарт (где прописан?).

Через 10 дней приходит телефонный дядя и соединяет тебя с миром посредством кабеля, но он сразу же ставит тебя на место – интернетного рая не будет еще какое-то время, а точнее 10 рабочих дней. Компания Sky должна отправить нам оборудование, без которого контакт невозможет. В задачнике спрашивается – а слабо отправить оборудование с первым телевизионным дядей? Оно лежало вы себе спокойненько и по приходу телефонного колдуна все было бы на месте. Но нет, это не их практика. Результат – новое гневное письмо от мужа. Пока никакого эффекта. Зато Sky продолжает нас бомбить «интересными» предложениями, некоторые из которых просто трагично смешны и не что иное, как попытка высосать деньги из воздуха

Это стандартные примеры того, что именно нельзя перенимать из корпоративной среды – смесь пофигизма, некомпетентности, борьбы за прибыль любой ценой и агрессивной маркетинговой компании. Иначе проще будет учить детей дома а не в школе, а к доктору идти только в крайнем клиническом случае.

Огородний сезон

В Лондоне задождило – пришла осень. Деревья начали желтеть, дети начали галдеть в соседней школе (они тут начинают учиться не с 1 сентября, а позднее). На самом деле с погодой в сентябре повезло – бабье лето удалось на славу. Было очень тепло и почти без дождей.

Хорошая погода даже впечатлила меня на первые шаги в садоводстве – накупила я книг, горшков, растений, удобрений, всяких орудий труда, и давай разводить красивые контейнеры (в землю пока не садила – сад все равно не наш, особенно не разгонишся). Получилось красиво, особенно «висячие корзинки» у дверей – просто заглядение :-)

Я после нескольких часов копания в земле и горшках поняла почему англичане так помешаны на своих садиках, газонах и грядках. Это ж такая терапия! Нервы успокаиваются, мысли упорядочиваются, приоритеты меняются. Я конечно знаю, что у нас на родине народу тоже не чуждо земледелие. Но согласитесь, основная цель – положить еду на стол или отвезти её на базар. Благосостояние нации, благодаря её правителям и не только им, не позволяет отказаться от огородов, дач, консервов и т.д. В Англии в основном народ огородничает из эстетических и психологических соображений. Хотя не скрою, с тех пор как страну накрыл экономический кризис, в моде стало «выращивать свое» и поэтому очереди на огородики в местных советах растут как на дрожжах (их раздают бесплатно или по символической цене на временное пользование) – всех желающих не могут удовлетворить. Журналы и телевидение кишат советами про то, как лучше чего выращивать и как его потом вкусненько приготовить. Короче, как дома!

Хотя у английских огородов есть еще одна разновидность – образовательные. Чтобы дети поняли откуда появляются картофель-фри и гамбургеры, и знали как выглядит огурец или перец (поверте, некоторые их свежими в глаза не видели!), их все больше стимулируют работать в школьных огородах. Тут даже в каждом детском саду есть маленький садик-огородик, а магазины кишат детским садовым инвентарем. Это напомнило мне моё золотое детство – у нас тоже были грядки в детсаду и я помню как мне нравилось в них копаться:-) В школе дальше уборки листьев осенью и вскапывания деревьев весной дело не доходило.

Короче, осень классная пора, урожайная. Несмотря на ужасную мокроту и темноту :-)

Дефицит памяти

Мой муж переодически надо мной шутит, а точнее над моей неспособностью запоминать слова песен. И не только английских, но и украинских, и русских. Мне действительно что-то должно очень понравиться и я должна прослушать это сотни раз прежде чем слова западут мне в память. А так я больше «иду за мелодией», запоминаю песни по звукам, а не словам. В этом есть конечно свои недостатки, потому что у каждой песни свой смысл (или его отсутствие).

И вот сидела я и думала – когда это со мной случилось? Ведь в детстве и юности я знала сотни песен наизусть – из репертуара хора и своих любимчиков, типа Форум (глубокое детство!), Браво или ДДТ. Но потом, наверное на курсе 3-м или 4-м, что-то перемкнуло и я перестала петь новые песни. Вернее я пою, но только типа «ляляля» или «угугу» (хотя поверте, с мелодикой все в порядке). У меня есть теория, что мозги не выдержали перегрузки информации. Как только я стала читать больше всякой нехудожественной гадости по специальности песни отошли в буфер. Дисер и работа, которая только и состоит что в писании и читании, только усугубили ситуацию. Я часто ловлю себя на мысли, что 90% текстов, которые я нынче читаю, если бы мне дали их лет в 12-13, я бы нифига не поняла и заснула на второй странице! И кто бы знал...

Наверное это защитный механизм. Чтобы орган не перегрелся и не «выключился» некоторые функции автоматически аннулируются:-) Но старые тексты во мне сидят – на колыбельных и народных песнях, которые я пою Даниле, это проверено!

Медичний Орбітал

25 вересня було червоним днем у моєму календарі протягом декількох місяців. Концерт Орбітал в Брікстон Арені мав зайняти почесне третє місце у моєму хіт-параді концертів – після Стінга у палаці Україна та Мобі у палаці спорту (я не беру до уваги мої чудові концерти на різних сценах в Україні та поза її межами в ролі хористки). Однак насолодитися живими звуками Орбітал не вийшло. Життя внесло свої корективи, вірніше Данило вніс. Нас затягнув медичний орбітал.

Комбінація високої температури з іншими неприємними симптомами привела нас у відділення швидкої допомоги. Все скінчилося благополучно, Данило поівльно але іде на поправку, однак мій досвід англійської швидкої заслуговує на декілька рядків. Лікарі приїхали за 3-4 хвилини після мого дзвінка і протягом всього цього часу зі мною розмовляла по телефону суперприємна жінка вочевидь з дипломом психолога – вона намагалася вбити у мені почуття паніки (їй це вдалося!). Швидкий огляд показав, що нам треба їхати в лікарню. 5 хвилин і ми на місці. Данила швидко обстежили і дали тривіальні ліки від температури. Через годину дитина ожила і почала повзати по лікарні наче нічого не сталося. Правда на консультацію лікаря ми прочекали 5 годин і вона виявилася короткою – дитина виглядає нормально, це трапляється, уважно за ним слідкуйте і давайте Калпол.

Хочу звернути увагу на дві цифри – 4 хвилини і 5 годин. Національна медична служба Британії NHS функціонує на основі «граничних показників» - зафіксовані мінімальні та максимальні часові рамки для багатьох функцій, як то за скільки хвилин швидка допомога має приїхати до вашого дому (не більш ніж за 4 хвилини), скільки ви маєте чекати на прийом терапевта (24 години максимум), скільки ви маєте чекати на консультацію лікаря у лікарні швидкої допомоги (максимум 4 години) та ін. Тобто по одному показнику нас «обробили» добре, а ось з другим не вийшло, бо лікарня була переповнена і лікарів на всіх не вистачало.

Хоча сидячи в кімнаті очікування для дітей з безліччю іграшок, книжок і DVD я розмірковувала над тим, скільки б мені довелося чекати на «безкоштовну» швидку в Києві і скільки грошей мені б довелося заплатити за ліки а можливо й бензин. Або інша альтернатива – скільки б я заплатила Медикому якщо б викликала їх машину?

Слід сказати, що медицина у Британії дійсно безкоштовна, хоча має свою ціну. Кожна працююча людина щомісяця сплачує енну суму фунтів у вигляді соцстраховки і за це має право безкоштовно лікуватися у 90% випадків (за стоматолога як правило доведеться платити). Звичайно іноді треба довго чекати на консультацію спеціаліста, деяких спеціалістів взагалі можна не бачити роками, а рентгенівський змінок тобі можуть розшифрувати через 6 місяців (!) після дати знімку. Саме такими страшилками нині противники Обами залякують пересічних американців в процесі обговорення великої медичної реформи у США. Є там й інші страшилки, а точніше анекдоти, на які навіть реагувати не хочеться, хоч Гордон Браун і ще десятки британських політиків не пошкодували часу щоб захистити честь британської медицини від закидів американських супер-консерваторів. Позитивів у NHS набагато більше ніж недоліків і це факт.

У Данила виявився грип і нам прописали ліки, які ми отримали в аптеці безкоштовно, як і всі ліки за призначенням лікаря. А я намагаюся не панікувати, бо це просто грип у маленького хлопчика, який ще не розуміє що з ним відбувається.

Лікуємось...

Что такое Лондон?

У каждого свое восприятие этого мегаполиса, хотя на ум в первую очередь приходит имидж (финансовой) столицы мира, картинка Темзы и Биг Бэна и королева в Букингемском дворце. Когда туристический пыл ослабевает мы вспоминаем про Хэрродс, Оксфорд стрит, Лондонское метро и Челси с Абрамовичем. Ради правды сказать в районе Челси сейчас наверное живет больше русских чем коренных лондонцев...

Я переживаю третью стадию познания Лондона. Сначала во мне жил стопроцентный турист. Каждая деловая поездка по возможности растягивалась на выходные чтобы сходить по музеям, съездить в Оксфорд или Брайтон, погулять по набережной или прокатиться на «Глазу» (колесе). Вторая стадия началась с переездом в Ньюкасл – Лондон стал бизнес-центром куда едеш пару раз в месяц утрясать дела в Covent Garden и окресностях While Hall. К завораживающим пейзажам и фасадам домов прибавились интерьеры парламента, министерств и ведомств, конференц-центров и десятков отелей в районе King’s Cross и Russel Square. Плюс шоппинг на Оксфорд стрит и в Covent Garden, куда ж без него :-) Я научилась читать сообщения в метро чтобы предугадать катастрофу и не застрять в подземке, вокзал King’s Cross стал вторым домом, а Pret-a-manger в Covent Garden стало моей любимой столовкой.

С августа началась стадия третья, резидентская. Хотя трудно назвать место где мы живем Лондоном – мы в границах «большого Лондона» и обитаем в Барнете. Удобен этот блеклый но пристойный район тем, что через него проходит городская электричка, которая за 25 минут привезет тебя в центр города. Это ошеломительный результат для Лондона.

Дело в том, что 90% англичан предпочитают жить в собственных домах, у которых как правило 2 этажа. В Лондоне живет больше 8 миллионов человек. Вот и представте себе эти миллионы растянутые в десятки километров друхэтажных улиц. На самом деле Лондон – это большой город малых деревень. Чем дальше от центра, тем богаче народ и меньше размер деревень. Тут полно village halls (сельсовет по нашему) и village greens (сельский луг), очаровательных пабов и чайных комнат, а также фермерских магазинов с исключительно местными органическими продуктами (local and organic) по бесарабским ценам. Хотя никак нельзя сравнивать английскую деревню с украинской. Местный народ никак не причастен к сельскому хозяйству, обладает солидным состоянием, красивым домиком и Рэндж Ровером и проводит много времени на «общественных сборах», которые протестуют против строительства новых домов по соседству (понаехало тут!).

К большим минусам Лондона я бы лично отнесла общественный транспорт (цена и качество не пересекаются), шум и гам, безразличные люди (это мне после приветливого Севера так кажется) и дороговизна. К плюсам – космополитизм и многоязычие, масштаб, польские магазины на каждом углу и куча рейсов в Киев :-)

Вот такой он, Лондон, для меня лично.

Мости

Нове місто, новий будинок, нове життя – новий блог. Зміна місця роботи і проживання, особливо коли це трапляється одночасно, означає серйозну революцію в житті. Це стимулює переглянути пріоритети і нарешті звернутися до справ, які так довго відкладав. Рутина вбиває паростки ініціативи і через деякий час із жахом розумієш, що пливеш за течією і поступово припиняєш супротив. Фігня, повертаємось до витоків...

Я вирішила не продовжувати старий блог – назва застаріла (я вже не в Ньюкаслі), стиль життя змінився (читай проміняла інтенсивний графік відряджень і зустрічей на інтенсивний графік годувань і змін підгузників, хоча інколи везе і трапляються ділові зустрічі – радість!).
Так народжується нове поле діяльності. Мости – назва тривіальна але для мене має особливе значення. Протягом останніх 15-ти років я постійно відчувала себе «прикордонною» територією. Не лише у географічному, але й в професійному, мовному і мас-культурному плані. Тому ідея «мосту» мені дуже подобається і сподіваюся вона мене надихне на більш-менш пристойні «пости».

Писати англійською більше не буду. Буду використовувати дві рідні мови – російську та українську. Цікаво, чи буде Данило колись вважати своїми рідними аж три мови. Саме таким чином ми його «зрощуємо». Чешуться руки додати щось французьке або німецьке. Але ноги ще не дійшли.

Отже, друзі, якщо вас не знудило на цьому привітанні, то повертайтеся сюди регулярно – обіцяю писати часто, може дещо коротше ніж до цього.