От ми і вдома. Завжди приємно прилітати до Києва. Але цього разу якось все трохи депресивно. Я розумію – криза, грошей мало, роботи ще менше, процвітає підприємництво доби початку дев’яностих... Розумію, що треба абстрагуватися і концентруватися на позитиві. Але перші враження не проходять, їх чомусь не розбавляють щасливі моменти.
Насамперед мене з порогу вбив Бориспіль. Із колись елітно-гранітного, потім бізнес-доглянутого аеропорту-середнячка він перетворився та базар, причому не Бесарабку, а Юність. Зона прильоту – це балаган, де понаставляли якихось лотків-кіосків, де кількість нав’язливих псевдотаксистів перевищує кількість пасажирів і зустрічаючих, де зона паркування на центральній площі це просто вавілонська вежа якась. І ми ще претендуємо на статус регіонального хабу? Хіба що регіонального хаму...
Картина друга. Традиційно-домашній, тобто робочий підземний перехід біля кінотеатру Київська Русь. Там завжди жевріла якась сумбурна торгівля, але її масштаби завжди були невеликими і виглядало все пристойно. Зараз це вузьке підземне приміщення з двох боків напхане базарними будками із величезною кількістю товару – ні пройти ні проїхати.
Картина третя. У підземному переході на площі Перемоги з’явилися продавці дитячого одягу, прямо із парапету переходу. Раніше це була зона квітів і мобільних телефонів.
Коротше, всі торгуюсь, всі купують, і все на вулицях. Магазини і супермаркети знову стали доступні не всім, тобто небагатьом. І це сумно, бо мене почала переслідувати фраза «назад, у майбутнє».
Прикро те, що дивлячись на столичні ландшафти розумієш, скільки всього елементарного не зроблено у роки економічного зростання. А це означає, що у роки кризи до цього руки точно не дійдуть...
Немає коментарів:
Дописати коментар