Якщо ти зустрінеш стерво...

Знаєте, є такі люди, вся зовнішність яких просто кричить про їх незадоволення всім і вся (а можливо собою у першу чергу). Коли зустрічаєш, скажімо жінку такого типу, яка може й не красуня, але за наявності посмішки на обличчі могла б бути миленькою, однак виглядає як повне стерво, оскільки її погляд красномовно тобі говорить "як я вас всіх ненавиджу".

А з вигляду порівняно молода, непогано вдягнена, модно зачесана, телефон крутий, гроші на купейний квиток у 92 поїзд знайшлися. Однак ні здрастє, ні до побачення, ні дякую. Ніяких тобі нісенітниць типа "перепрошую" або "будь ласка". А зразу "зачиніть двері", "дістаньте сумку", "ви переодягатися будете?", "Кава 4 гривні? Ого, така дорога!" (провідник: "Пані, та вона запарена а не розчинна").

Натяку на початок непримусової розмови навіть не очікуйте. Це при тому, що я була переповнена емоціями від чудових двох днів у Львові і вбігла у потяг за кілька хвилин до відправлення вся мокра як хлющ, бо на вулиці жахлива злива із градом і поламаними деревами посеред доріг. Плюс у мене із собою "коробка, картонка і маленька собачонка" і вона вочевидь впевнена, що я сильно заважаю їй жити на цьому світі.

Два пана, що були з нами у купе, теж вклякли, однак розглядали її скоріш як цікаву звіринку а не об'єкт перевиховання...

Добре що у мене був чудовий настрій і зіпсувати його не могли навіть такі дурні соціальні елементи:-)

Ностальгія

Сьогодні ми гуляли у парку КПІ. Спека стоїть страшенна, от і шукали ми солідну групу дерев, яка б давала стійку і приємну тінь для нас та нащадка. Правда у нас під боком є "роща", однак вона у такому жалюгідному стані, що погуляти там я ніяк не наважуся.

І ось прогулюючись із каляскою цим напівзакинутим, але ще майже пристойно виглядаючим парком мої очі натрапили на таку гарну, історичну, трохи вже поскубану будівлю Хімтеху (хіміко-технологічний факультет КПІ) - одного із стовпів мого шкільного виховання.

І згадалися мені ті щасливі дні та вечори, які ми проводили із моїми однокласниками у лабах цього альмаматер, змішуючи, зважуючи (а іноді і смакуючи!) різні цікаві хімічні сполуки. Адже я мала честь навчатися у класі із хімічним нахилом  і, відповідно, мала задоволення  десь 15-ти годин хімії на тиждень... А потім як кльово тусувалися ми на лавочках, деякі палили таку модну тоді Столицю, може й пиво пили - хоч вбий не пам'ятаю. Такі перші дні напів-свободи і напів-дорослості, які так лоскочуть нерви і плекають відчуття авантюризму та "я все зможу".

Класні були часи! Шкода, що хімія мені у цьому житті ну ніяк не знадобилася, окрім побутового рівня (а скільки часу витратила!). Авантюризм і "я все зможу" ще зі мною:-)

Я приємно здивована

Не все так погано, як мені іноді хочеться вірити. Є ще "добре і вічне" у рідній країні. Зокрема дитяча медицина.

Вчора Данилові було дуже зле і ми вирішили спочатку проконсультуватися по телефону (корисні поради), а потім викликати "нєотложку" з нашої поліклініки (у якій ми ніколи не були і взагалі ніколи не реєструвалися...)

Лікар приїхав швидко, поради були прості і дієві, Данило гарно спав вночі і сьогодні йому вже краще.

Але шок настав сьогодні, коли на домашній номер подзвонила приємна жіночка із дитячої поліклініки і попросила розказати що сталося. Потім дала купу порад і рекомендацій. Виявилося, що це наш дільничий дитячий лікар. Вона дала свій мобільний, просила дзвонити якщо ще будуть проблеми і питання. А також люб'язно запросила прийти і зареєструватися у поліклініці. На моє зніяковіле "да у нас вся картка англійською" вона бадьоро так відповіла "Та нічого, я вмію англійською читати".

Ось так мене сьогодні здивували відношенням і сервісом. Друзі і мама кажуть, що це пов'язано із депопуляцією - звідси велика увага лікарів до здоров'я дітей.

А я думаю, може не все так погано у нашій системі? Хочу більше таких шоків, ну будь ласка!